Любіть і цінуйте своїх коханих людей, поки вони поруч. Бо ніхто не знає – кого бачить востаннє, тому насолоджуйтесь кожною хвилиною проведеною разом!
Вірш про тих, хто вже не поруч
А дорогі нам люди
повертають..
хто птахами..
хто квітами у полі
Додому хлопці
дощиком літають
і сонечком..
хмаринкою поволі..
І скинувши важку
воєнну ношу..
нап’ються вдома
свіжої водиці..
і поцілують маму
зовсім сонну…
а потім.. десь у небі
загубиться..
Так.. рідні люди повертають
часто….
і одяг Їх ще досі
душу гріє..
Бо ті, що люблять..
точно не вмирають..
Немає тіла…
та душа не тліє
Кімната їх..
у кухні їх горнятко..
маленький котик
ще не може їсти..
ну як же їх так просто
відпустити…
і щось шукаєш..
І не маєш місця.
Ви повертайте..
ну хоч трішки..
в гості..
співочим соловейком,
журавлями…
Прийдіть тихенько…
станьте на порозі..
і поцілуйте найдорожче
маму…..
Вірш про кохану людину, якої вже немає
Побудь зі мною
Хоч до ранку..
Нехай чекає Господь Бог
Я заслоню стару фіранку.
Хай ті години лиш для двох..
Погладжу я волосся сиве.
В горнятко чаю я наллю
Який ж ти все – таки красивий!
Як сильно я тебе люблю…
І я щаслива…хоч востаннє
За ті години-все життя..
Бо прожила я у коханні..
І не потрібне каяття..
Не маєш сили говорити..
Візьми за руку.. і тримай
Не зможу я вже так любити..
Ти там на мене почекай..
І так до ранку, у мовчанні
Перед очима – всі роки.
Застили сльози.. на світанні
Й дотик холодної руки..
Та навіть Бог у небі плакав,
Як відпускав хвилини ті..
Але прожити.. у коханні
Найбільше щастя у житті
І тихо гладила волосся,
Вставало сонце.. божий рай
Вона його вже.. відпускала
І охолов в горнятку чай..
